top of page

«Найважчий момент у моїй роботі – пряме зіткнення з ворогом»: інтерв’ю багаторічного керівника «Мунварти» Ірпеня Миколи Ковальчука

«Київщина 24/7» розпочинає серію публікацій «Лютий, що болить» до другої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну. 24 лютого 2022 року, життя українців повністю змінилось. Кожен з нас назавжди запам’ятає, як близько 5 ранку росія завдала ракетних ударів по десятках міст України. Результатом російської агресії стали тисячі знищених життів, зруйновані міста, мільйони українських біженців. Та попри плани росіян, другий рік поспіль Україна стоїть. Незалежна, сильна, хоча й з глибокими шрамами.


«Найважчий момент у моїй роботі – пряме зіткнення з ворогом»: інтерв’ю багаторічного керівника «Мунварти» Ірпеня Миколи Ковальчука.

Головною метою наступу росіян було захопити столицю та повалити українську владу. Тому Київська область однією з перших потрапила під удар російських загарбників. Зокрема, Ірпінь став форпостом столиці України.


Ще декілька років тому працівники комунального підприємства «Муніципальна варта» Ірпеня стояли на варті правопорядку та спокою мешканців громади, але під час активних бойових дій на території Ірпінської громади вони встали на захист рідного краю – частина зі зброєю у руках, а решта допомагали проводити евакуацію цивільних, привозили ліки та їжу містянам.


Після звільнення Київщини працівники КП «Муніципальна варта» створили власну саперну службу, вузол цифрового радіозв’язку, місцеву систему оповіщення населення, створили добровільний підрозділ цивільного захисту та навіть навчились розміновувати під водою.


Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувались з начальником КП «Муніципальна варта» Ірпінської міської ради Миколою Ковальчуком про перші дні російського вторгнення в Ірпінь та про те, як ця навала вплинула на діяльність структури безпеки. 

– Як Ви зустріли повномасштабне вторгнення росії в Україну? Як «Мунварта» працювала у цей період?

– 24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, я одразу розумів, що моє місце тут – в Ірпені. Також для мене було важливо, щоб моя сім’я була у безпеці, тому почав організовувати їхню евакуацію. Це в першу чергу був мій особистий спокій, тому що якби вони проживали окупацію у мене був би інший психологічний стан. А так, я розумів, що з ними все добре та міг зосередитись на виконанні завдань.
Функціоналу, як такого, «Муніципальної варти» у той час не було. Всі виконували роботу, яку могли. Будемо відверті: хтось взяв до рук зброю, хтось втік, хтось пішов в ЗСУ, хтось виїхав, а потім повернувся. Загалом комунальна структура не створена для участі у війні, тому кожен ухвалював рішення сам. Тобто, люди, які йшли працювати у «Муніципальну варту» були прийняті на роботу для виконання завдань у мирний час, а не у військовий. Ба більше, ми не могли стати бойовим підрозділом, оскільки у нас немає зброї. Вже пізніше, коли до нас почала вона надходити, почали формуватися підрозділи, які виконували різні завдання. Частина наших працівників залишилась та пішла зі мною. Ми займались евакуацією, підвозили БК, вивозили обладнання, поранених. Деякі з працівників пішли в ЗСУ, де досі несуть службу.

– Які моменти у період початку повномасштабного вторгнення для Вас були найважчі?

Найважчий момент у моїй роботі – пряме зіткнення з ворогом. Хоч, я з 2014 року знав, що буде війна, але напевно ніхто не очікував таких масштабів наступу.
Один з психологічно важких моментів – евакуація цивільного населення на залізничному вокзалі. Там одним з моїх обов’язків було «сортування людей», тобто потрібно було ухвалювати рішення хто сяде в потяг, а хто ні. Важко було пояснити людям, що спочатку ідуть з немовлятами, потім з малими дітьми, молодь, літні люди. І саме людям похилого віку потрібно було пояснити, що вони поїдуть в останню чергу. Я б хотів забрати усіх, тому що там де йдуть бойові дії цивільним не місце, але на жаль потяг не міг помістити усіх. В той момент було надзвичайно важко, але я розумію, що й для чого я це роблю. Загалом це був перший психологічний бар’єр, який я зумів переступити, і далі мені вдавалось, з точки зору психології війни, не пропускаючи ситуації через себе, виконувати завдання.
Другий важкий момент був, коли на Ірпінь пішов активний наступ та РЕБ заглушив всі засоби комунікації. Тоді я працював і координував роботу в патрульних групах. І коли зник зв’язок, ніхто не розумів – де хто знаходиться, у якому напрямку рухатись. Якраз у той час ми зайняли оборону біля водоканалу. Сидячи там, в умовному окопі, на холоді, через деякий час, я зрозумів, що у мене тіло просто задубіло. Тоді хлопці відправили мене на Романівку і сказали чекати їх там, щоб їм не прийшлось виносити мене. Мені було важко від того, що хлопці залишаються, а я вимушений піти.

Загалом, було багато чого пережито. Однак, ще запам’яталась евакуація сімей із зони бойових дій. Одна сім’я (дружина, чоловік, двоє дітей) не могли визначитись їдуть вони чи не ідуть, у чоловіка був взагалі ступор: він ходив з кімнати в кімнату з беземоційним виразом обличчя і не знав, що робити. У машині, яка нас чекала, повно людей, йде обстріл, потрібно їхати, а вони ніяк не можуть ухвалити рішення. Коли вони вже сказали, що не їдуть, ми вийшли з квартири, але їхній син схопив мене за ногу, дівчинка за руку і я зрозумів, що у квартиру вони не повернуться. Діти, в той момент, як на мене, мали більше інстинкту самозбереження, чим батьки. Саме завдяки їм, батьки все ж вирішили їхати.Однак, на жаль, була і протилежна ситуація. Одна сім’я, яку ми не змогли вивезти, попри всі вмовляння, – жінка, її мати та двоє дітей. Їхня домівка знаходилась в тій частині міста, від якого майже нічого не залишилось. Я не знаю їхньої долі. Сподіваюсь, що їм вдалось евакуюватись.


– Якщо порівняти Вашу роботу до та після початку повномасштабне вторгнення, що змінилось?

– Змінилось багато чого. По перше – мій підхід до роботи та людей. Я зрозумів, за якими принципами буду формувати кадрову політику. Зараз ми вже знаходимось в тилу, тому, як тиловий підрозділ частину завдань виконують окремі співробітники, які перебувають в структурі ДФТГ (ред. – Добровольче формування територіальної громади). Також, у нас є певний план, як ми будемо функціонувати у разі евакуації. Тому, я розумію, що зараз мені потрібен такий колектив, який у разі небезпеки з прикордонних до нас територій, усі долучаються до складу збройних сил, ТрО, чи сил спротиву із захисту цивільного населення. Також частина працівників займуться евакуацією населення, оповіщенням, та загалом речами, які важливі для подальшого функціонування.

У перші місяці повномасштабного вторгнення нам вдавалось проводити розслідування та виявляти диверсійні групи. Після чого ми контактували з СБУ та передавали їм інформацію. Наразі вже цим не займаємось, але досвід цікавий.


– Який у Вас штат працівників, чи вистачає їх?

– Загалом кадрове питання завжди актуальне. Наразі в мене працівники або молодь 19-22 роки, які не служили, або люди старшого віку 50+. Тобто, якщо взяти у відсотковому співвідношенні працівників з досвідом та продуктивних їх на все підприємство не більше 10%. Навіть ці 10% зараз підлягають мобілізації й в будь-який час вони можуть бути мобілізовані. Але вони, як мінімум, наразі освоюють по декілька професій тому, що працівники «Муніципальної» варти мають бути універсальними. Одна людина може бути: водієм транспорту, зокрема вантажного, відповідати за зв’язок, розумітись в IT, мати навички бойової підготовки, бути рятувальником, сапером. Наприклад, в «Мунварті» немає суто сапера, всі працівники ходять в наряди, на блок-пости, вони виїжджають в патрульні групи. Одна людина може мати по 2-3 спеціалізації. Поки у нас залишаються працювати й надалі молодь та люди старшого віку, серединки, на жаль, не буде, або їх залишиться дуже мало. Але працюємо та намагаємось вийти з тієї ситуації, яка є. На фронті в десятки разів тяжче, але наші військові – герої, вони тримаються, тому і ми повинні.

– Чи правда, що «Муніципальна варта» – волонтерська ініціатива, у якій не отримають зарплатню?

– Комунальне підприємство – це юридична особа, заснована органами місцевого самоврядування. У нас є певні завдання та є програма, де чітко написано наш штатний розпис, чим ми займаємось, які завдання виконуємо і відповідно за цією програмою ми фінансуємось. Також є закон України про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону. «Муніципальна варта» – це громадська організація, але вона відрізняється від інших громадських організацій тим, що вона працює виключно за цим законом. Документом визначено, як утворюється громадська організація, які у неї повинні бути вимоги до статуту, ким вона координує, які у членів є права та обов’язки. У нас на базі комунального підприємства створено громадське формування. До речі, саме громадське формування було створено ще за рік до комунального підприємства «Муніципальна варта». Тобто ми з точки зору громадської безпеки та охорони громадського порядку всі є членами громадського формування. У громадських формуваннях дійсно не передбачена оплата праці, але ми маємо соціальний захист, який більше подібний до працівників Національної поліції. Ми, як і поліціянти, виконуємо свої завдання цілодобово, бо наділені певними правами та обов’язками. Багато людей в цьому плутаються.

Також у нас є бюджет. І згідно з бюджетного кодексу, як кожне комунальне підприємство, ми захищаємо та подаємо його щороку. По-перше, це завжди програма, з якою ми працюємо, де чітко розписано, який наш функціонал та які завдання ми повинні виконувати. Згідно з цим ми працюємо, отримуємо заробітну плату та матеріальне забезпечення для виконання різного роду завдань. Умовно кажучи, замовником наших послуг є міська рада, яка й формує політику фінансування «Мунварти».


– Які задання, виконує «Муніципальна варта»?

– У публічному просторі завжди існувало питання національної безпеки. Так виникли: СБУ, поліція, прокуратура, суд та інші. Однак, ніхто не порушував питання муніципальної безпеки. Багато хто каже, що це питання поліції, хоча яке відношення вона має до муніципалітету? А тим паче зараз, коли відбулась реформа децентралізації й з’явились територіальні громади. Наголошу, що це не стоїть питання перебрати на себе функції поліції, збройних сил чи прокуратури. Не в тому справа, а питання в тому, що якщо є муніципалітет, то він повинен формувати свою муніципальну безпеку. Тому «Муніципальна варта» була й створена – для розв’язання питання муніципальної безпеки. Коли ми беремо закон України «Про місцеве самоврядування», ми бачимо дуже багато прав та обов’язків, однак немає, як вони їх можуть реалізувати. Тобто ти маєш право на це, ти повинен це зробити, а вплинути ти на це не можеш. А якщо ти на це не можеш вплинути, то є велика ймовірність, що виконуватись це не буде. Виходячи з цього, ми дивились, які завдання може виконувати «Муніципальна варта».
На початку моєї роботи в «Мунварті» Ірпеня, місто активно займалось розвитком паркових зон, майже кожного року відкривався новий. Для того, щоб підтримувати їх, були створені відповідні комунальні підприємства. Тоді ж з’явилось питання: як привчити людей цивілізовано користуватись парковими зонами? Поліція фактично не має таких функцій, як стежити за порядком у паркових зонах. Тоді спробували приватні охоронні фірми, але читаючи закон про «Охоронну діяльність» це теж не зовсім їхній напрямок, бо вони повинні охороняти майно.
Тож, початково у нас з’явились патрулі, які стежили за користуванням паркових зон. Після чого, у нас з’явились реагування на порушення правил благоустрою, з’явилось відеоспостереження. Спочатку у нас була просто чергова частина, а з листопаду 2021 року на базі «Муніципальної варти» Ірпеня запрацював Ситуаційний центр. На мою думку, у Київській області немає подібних центрів з таким функціоналом. Ситуаційний центр – це цілодобова гаряча лінія, яка не тільки виконує інформаційну функцію, а й дозволяє цілодобово відстежувати ситуацію в місті та оперативно реагувати на будь-які небезпеки, правопорушення, екстремальні ситуації тощо. До повномасштабного вторгнення, на Ситуаційний центр, надходило чимало дзвінків, які стосуються дрібних правопорушень. Я вважаю, що це класно, бо ми розвантажуємо поліцію, які можуть зайнятись більш серйозними речами.
Також пізніше ми почали займатись адмінпрактикою. Особливо болючою проблемою для ірпінчан, наприклад, у період весни-осені було паління сухого листя. І цю проблему ми також змогли за пару років вивести зі звички місцевих мешканців. Вони зрозуміли, що це не тільки шкодить здоров’ю, а й за це є адміністративна відповідальність. Крім того, у місті завжди проводили багато заходів, де ми забезпечували перекриття дороги, публічну безпеку, допомогу поліції, патрулювання.

– Чи вдалось КП «Муніципальна варта» Ірпінської міської ради повернутись до роботи довоєнного часу?

– Загалом 2023 рік для нас був роком відновлення. Наша система відеоспостереження була повністю зруйнована, камери були зруйновані на 80%, на щастя збереглись серверні. До війни у нас було понад 300 камер, наразі ми маємо приблизно 200. Така кількість пов’язана не з тим, що ми не встигаємо, а від бюджету міста.
Першочергове наше завдання було якраз відновлення системи відеоспостереження. Потім ми зробили систему радіозв’язку, альтернативну мобільному зв’язку, щоб комунальні служби та громада були покриті цифровим радіозв’язком. Ця система автономна, тобто у разі, якщо щось трапиться, ми завжди будемо на зв’язку.
Ще один виклик, який у нас був – розмінування територій. Було багато заявок, і ДСНС, поліція, військові не справлялись з цією кількістю самостійно. Люди масово почали повертатись, було багато випадків, коли знаходили вибухонебезпечні предмети в домівках. Ми створили потужну службу з кваліфікованих саперів, ба більше у нас з’явились сапери-водолази, сапер-кінолог. У нас з’явився підводний дрон для проведення підводного розмінування. Також у нас відновились групи реагування, робота Ситуаційного центру та цілодобова гаряча лінія.
Окрім цього, на базі нашого підприємства ми створили добровільне формування цивільного захисту під час війни. Наразі у нас, крім машини розмінування, є автомобіль зв’язку, який може розгорнути мобільний зв’язок на території громади. Також ми маємо два автомобілі пожежної служби: один для гасіння пожежі, інший для аварійно-рятувальних робіт. З’явився автомобіль швидкої допомоги. У планах на 2024 рік у нас є створення, на базі підприємства, місцевої пожежної команди.
Крім того, на нашому балансі утримання є потужна місцева система оповіщення. Ми напевно, одна з громад, яка має свою систему оповіщення через FM-канал. Ми можемо передавати населенню не тільки сигнали тривоги, а й інформацію, яка стосується надзвичайних ситуацій.
Частина наших робітників виконують завдання, як добровольче формування територіальної громади, тобто допомагають на блок-постах, поліції, ЗСУ, охороняють об’єкти критичної інфраструктури, патрулюють. Однак, не можу сказати, що ми працюємо повноцінно, бо наш штат працівників зменшився. Раніше у нас були інспектори паркових зон, наразі місто від цього відмовилось, тому що не може витрати на це ресурс.

– У громадських місцях Ірпеня встановлені «тривожні кнопки», як часто громадяни звертають в такий спосіб?

– У рамках програми «Безпечне місто» громадські місця обладнали кнопками «тривожного» виклику «Муніципальної варти». Будь-яка людина, якій загрожує небезпека, яка стала свідком правопорушень, якій потрібна інформація чи яка потребує допомоги, може підійти до пристрою яскраво-помаранчевого кольору з написом «SOS» та натиснути на кнопку. Виклик надійде на пульт «Муніципальної варти» в Ситуаційному центрі, з вами на зв’язок вийде черговий і направить групу швидкого реагування або, за потреби, інші служби – викличуть поліцію, медиків, рятувальників тощо. До війни таких «тривожних кнопок» було 8, наразі вдалось відновити половину, через те, що сам пристрій дуже дорогий, і якщо він був пошкоджений, то просто відремонтувати його неможливо.
Також «тривожні кнопки» ми встановили в комунальних установах, закладах культури, садочках, школах, медичних закладах. Як правило, більшість викликів це дрібні конфлікти, які можна вирішити без участі поліції. Коли вже усі розуміли, наприклад, школа може викликати групу реагування, то кількість інцидентів поменшало.

– «Міняємо дрони на орків». Розкажіть про цю ініціативу, будь ласка!

– У грудні 2023 року на загальних зборах трудовий колектив комунального підприємства «Муніципальна варта» вирішив кожного місяця віддавати свою одноденну заплату на допомогу ЗСУ. Наш колектив налічує до 50 співробітників. У середньому, кожного місяця ми можемо збирати від 40-50 тисяч гривень – це три ударних FPV-дрони. Але якщо нас таких буде не одне підприємство, то ми зможемо акумулювати більшу суму. В Україні близько 14 тисяч комунальних підприємств. Об’єднавшись, ми зможемо щомісяця передавати на фронт більш як 50 тисяч дронів, які будуть ефективні у боротьбі з ворогом!Тож, ми закликаємо всіх охочих працівники комунальних і бюджетних установ долучатись до руху «Міняємо дрони на орків», щоб допомогти нашим військовим нищити ворога. Детальніше про ініціативу «Міняємо дрони на орків» читайте за посиланням.

Comments


Обрані новини
Нещодавні новини
Архів
bottom of page